Іноді я сумую за минулим. В тому числі і за ігробудуванням і фільмами того часу, де все було просто і зрозуміло з перших секунд. Та і що вже гріха таїти, всі тоді дивились ящик, де транслювались американські бойовики 80-90х років, серіальчики, мильні опери тощо. Тож коли я побачив інді скролл шутер старої школи, то не зміг втриматись. Так і почалось моє знайомство з Huntdown.

Почну з найпростішого. Стилізований піксельний графоній, не дивлячись на свою простоту, не ріже очі, пробуджуючи ностальгію по часам контри і решти стрілялок на 8 та 16 бітні консолі свого часу. Деталі, типу крові по стінам чи слідів від куль, безперечно додають балів. Іноді виникали питання щодо можливості взаємодії з рівнем, особливо в плані пошуку ничок по типу «можу я сюди застрибнути чи ні», але то таке, загальне враження не псує.

І тепер до спайки ігролад-музика-сюжет. Це тріо таки прогнало мене від А до Я по грі. Сюжет – типова байка з будь-якого поважаючого себе бойовика часів телебачення 2000х. Якщо коротко, то світ трохи навернувся після Третьої світової, держави, як ми їх знали, накрились дупцею, і через вакуум влади на верхи вийшли величезні корпорації, які надають всім бажаючим дах над головою, роботу і харч. Ті, хто не хотів гнути спину за копійки, користуючись відсутністю почали збиватись у банди різного ступеню впливовості і крутості. Але була і третя група відчайдухів: крутих, як варені яйця, нікому не відбиваючих поклонів мисливців за головами, які за відповідну винагороду готові були кинутись самому дияволу у зуби. От за цих відморожених громадян гра і пропонує нам зіграти. Забігаючи трохи наперед, на вибір нам пропонують 3 персонажів: холоднокровна пані, кіборг з почуттям гумору бойовиків 80х і дроїд (за якого я не грав, тому хз, що там за типаж). Це тріо відрізняється озвучкою, жартиками і основою зброєю. Повністю подолав гру я за кіборга, який окрім брутального гумору озброєний ще й 44м магнумом, який відправляє дрібноту на той світ з першого ж пострілу і бумерангом (курва шо?! Як, чому?!), але підозрюю, що плюс-мінус стиль проходження однакових за всіх.
Ігролад пробуджує ностальгію по шутанам з Сеги: вид збоку, відсутність регенерації здоров’я, платформинг і прямолінійні перестрілки. Також завезли і чекпойнти: дуже корисна штука, бо шатають вороги тут дай Боже. Особливо боси, але про них трошки згодом. Сам процес складнішає поступово: якщо на перших рівнях нам вставлятимуть палки в колеса звичайна гопота з пістолетами і бейсбольними битками, то щодалі ми просуватимемось, тим грубші партизані і серйозніші волини. Ну і боси. Прямо стара школа: вивчаєш шаблони поведінки, потім випрямляєш лапки і таки даєш головному засранцю рівня на горіхи. І от тут прямо шведський стіл в плані різноманіття: від першого боса, який лише вимагає не ловити гав до фінального боса, який мені дався разу з 20-го. Скажу більше, здатності залежать і від типу банди. Якщо перший рівень очолюють неповороткі бидлани з холодною зброєю, то в кінці будуть і кібер ніндзя з катанами, які бігають і ріжуть, як вжалені в одне місце, і купа брутальних тіпів у стилі шаленого Макса. Список далеко не повний.
У справі виживання нам допомагатиме величезний арсенал зброї. Брати у компанію до свого основного компаньйона можна лише один ствол за раз, але є з чого обрати: від дробовика і до силової катани чи гаубиці. Більше того, грамотне використання стволів проти певних ворогів гарантує комфортне проходження. Наприклад, нема сенсу використовувати потужну зброю на рядове м’ясо, краще вже приберегти на техніку чи жирних опонентів.
Ну і музика. Мало того, що її просто купа, так ще й в масть тому, що відбувається на екрані. Мене настільки впер цей простенький ретро двіж, що я купив альбом окремо. Ну і Twisted Sisters у фіналі просто добив і розбудив бажання негайно сформувати список відтворення глем металу і слухати його днів 5.

6 годин гарно проведеного часу і ностальгії на середній складності, за умови, що вам припало до душі дійство з трейлера гра запросто організує. Можливо, навіть у коопі, адже тут він є.

В засиллі роздутих і лискучих проєктів все яскравіше сяє зірка інді розробників, які беруться за справу не з метою нарубати бабліща, а створити гру в яку їм самім хотілось би пограти.

Одразу після перегляду трейлеру до гри, я відкашляв потрібну суму і встановив гру. І неозброєним оком видно перший величезний плюс: ти отримуєш рівно те, що бачиш. І навіть більше. Чумовий роглайт арканоїд не може лишити до себе байдужим і далі ми поговоримо чому.

Спочатку про найкоротше: сюжет. Він тут, як не дивно, є і вправно слугує мастилом, яке пояснює нашу мотивацію до прогресії. В двох словах: на місто гепнулась здоровенна куля з космосу лишивши бо собі глибочезну вирву. Трохи отямившись, місцеві жителі збудували ліфт і почали дослідження западини, винищуючи ворогів і збираючи ресурси для відновлення поселення.

І тільки ми прочитали ці два нещасні речення, як гра бере нас за барки і з усієї сили затягує в свої тенета. Ігролад простий і схильний до звикання. Досліджуючи глибини діри ми будемо стикатись з різними по силі, стилістиці і механікам ворогами. Яким ми будемо навалювати на горіхи за допомогою купи персонажів, кожен з яких має свої слабкі і сильні сторони. Не буду брехати: оця от жага подивитись «а що відкриється далі» десь на середині проходження задавила в мені решту мотивацій у вигляді класної музики, бомбезного і доволі незаїждженого ігроладу і цікавого стильного графічного стилю. Гра постійно підкидає нам нові ніштяки: прокачав персонажа – отримай бонус. Проторував собі шлях по рештках чергового боса? Царюга, ось тобі нове креслення для будівлі. Так, тут можна не тільки плюватись кулями у ворогів. Після завершення чергового хрестового походу на дно, нам дадуть можливість покерувати поселенням: побудувати і покращити будівлі, розподілити мешканців по виробничим цехам і зібрати урожай з полів і лісів. Варто зазначити, що без гарного обмірковування що і як робити, результати будуть трохи розчаровувати на початках.
Тим не менше, розробники не жлобились на контент: майже завжди в кінці зони буде якийсь смаколик, який пожене вас у нові дослідження за матеріалами або просто щоб можна було скоріш його побудувати і подивитись, який бонус тепер буде з вами. Намилити, змити повторити. Додаємо сюди прокачку під час бойової фази, величезний простір можливих комбінацій предметів і жагу до дослідження нових поєднань покращень і маємо результат – 33% гравців отримали досягнення за проходження останнього рівня.
Найбільше вражає різноманіття. Музика, стиль і вороги дуже передають настрій певної зони: похмурий цвинтар зі нечистю і зловісними нотами, піщані масиви зі східними мотивами тощо. Грати приємно не тільки затятому геймеру всередині, але і поціновувачу аудіо і графічного ряду. Хоча з останнім я таки перегнув: двіж стоїть такий, що спокійно насолоджуватись графонієм і звуковим дизайном далеко на завжди виходить (хоча є персонаж, який з цим вам допоможе), адже чим далі ми пролазимо по нетрям гри, тим більше треба звертати увагу на те, що діється на екрані, бо деяких з ворогів треба моментально виносити аби не всрати собі забіг. Також окремого пасажу заслуговують і боси. Деякі прості, деякі складні, але всі різноманітні, відповідають настрою рівня на всі 100% і озброєні неповторними механіками.
Ну і як тут не згадати про загальну важкість гри, яка одночасно контролюється гравцем (можна пришвидшити появу нових ворогів, кинути собі виклик, а у разі успіху – зловити перманентний міні бонус у вигляді нагороди) і в той же час нам не підвладна. Стара добра випадковість може як перетворити ігровий лад на побиття синків, так і вичавити з гравців купу поту і моцних слів, якщо не пощастило з бонусами для вашої стратегії. Але все ж розробники подумали про це і підкинули пару будівель, які трохи нівелюють дикий рандом, роблячи його трохи не таким нещадним. Також дуже на складність впливають особливі здатності персонажів: з деякими із них я так і не розібрався, навіть під кінець гри.

Те, що ти бачиш, = те, що ти отримуєш. Якщо подобаються аркадні ігри з невеликим порогом входження і сподобалось побачене в трейлері – це ваш клієнт. Гра здатна подарувати не одну приємну годину проведеного часу.

Франшиза «бойового молота» від Games Workshop, більш відома як Warhammer, вже давно перетнула рубікон душного підпілля ґіків і в усю пре у поп культуру. Космодесант став загальноупізнаваним трендом і візитівкою футиристично фентезійного опусу далекого і похмурого майбутнього, де є лише війна. І в наслідок наростаючої популярності цього двіжу нема нічого дивного в тому, що ігри по цій інтелектуальній власності почали перти з куди більшою регулярністю.

Але якщо від нескоренного пафосу космодесантури вас вже починає нудити, то виникає проблемка, адже більшість ігор присвячено саме цим генномодифікованим супер воїнам Імперіуму людства. Тож коли я натрапив на Warhammer 40,000: Shootas, Blood & Teef і помітив руку розробників пригод непосидючого Вінні Каноллі, то в той же момент гра була придбана.

Що тут ловити? В першу чергу – відбитий наглухо у найкращих традиціях орків головний герой, а на купу з ним – геги, стьоби і підколи в піку надсерйозності і пафосу франшизи Варгаммер 40000. Раса обрана не випадково: зеленошкірі – найбільш угарний і ржачний двіж серед всіх присутніх. Якщо коротко про сюжет: планетка Імперіуму, яка викачувала мільярди кубометрів нафти для трансформації у місцевий вид палива, впала в око Оґруку Тельбухотрощі, Варбосу нашого клану, який повів вічно спраглих до махачу зеленошкірих на грандіозну битву з військами людців (всім грамарнаци, які домахаються до орфографії цього слова – йдіть в сраку і придумайте свій варіант перекладу слова “’ummies”) . Ваааґх херачить ніштяк і всі стріляють в макак, але тут стається перша несподіванка. Варбос пригледів шевелюру нашого протеже (хоча волосся у орків по суті є грибом-шкідником, який дає власнику кльовий вигляд у вигляді шевелюри, але натомість потроху жере хазяїна живцем) і відбирає його, попутно давши нам на прощання копняка у сраку. Стерпіти таке відношення до себе наш зелений пацантре не зміг і тому виходить на тропу війни з метою помститись нашому колишньому великому босу, а по дорозі навалити всім, хто буде достатньо борзим аби стати на нашому шляху.

Сам ігровий процес майже повністю мігрував з другої частини походеньок пана Каноллі. По суті гра є скролшутером з бічною камерою. Керування просте: біг, спринт, стрибки, стрільба. Цілимось ми на 360 градусів, а це означає, що прилітати буде з усіх сторін. В наявності невелике налаштування персонажу: відрізняються здібності, озброєння і стиль гри. Паря з ранцем високо стрибає і влітає у саму гущу ворогів, стрілючий пацанчик має шанс відновити трохи амуніції при пострілі, а маг зеленого розливу може вжарити потойбічними силами Варпу по опонентах. Є де розгулятись і підібрати щось собі за вподобанням. Впродовж рівня нам вставлятимуть палки в колеса і наші зелені побратими, і сили людства всіх мастей і калібрів, і всюдисущі супутники людських планет у вигляді генокрадських культів, які ховаються по усіляких підвалах і виконують роль GPS навігатора для тиранідських нашесть. Не густо, але дає достатньо різноманіття аби не встигнути приїстись. Окремо стоять боси, які як слід перевірять вас на міцність. Проте зрозумівши механіки, їх подолання не стає чимось недосяжним.
Сама гра коротенька, 4 години вистачило для подолання однокористувацької кампанії. Якщо у вас є друзяки, то можна позалипати разом у кооперативний або у PvP режим.

Графоній приємний і мультяшний. Підходить тому, що відбувається на екрані на всі 100%.

Звук. Їдкі коментарі нашого протеже гарно розбавляють ігровий процес. Актори підібрані в тему, пафосні промови імперців звучать от прям в 10ку. Музика теж непогана: легкий мітол, який налаштовує на бадьорий і веселий ігровий процес.

В мінуси занесу аж занадто коротку кампанію. Блін, можна було б докрутити ще купу рівнів, адже всесвіт майбутнього імені GW не обмежується лише чотирма наявними у грі фракціями, тим паче що одній з локацій ми бачимо зброю ельдар, некрон, хаоситів і ще деяких інших представників настільного варгейму.
Також в мінус летить прицілювання. Не раз і не два я губився, куди стріляю.
Відсутність української – також косяк. Ні підпільного, ні тим паче офіційного не завезли. Фу бути такими.

Непоганий розвеселий шутан на 2-3 вечори, який стібе оцей ваш серйозний Варгаммер у хвіст і гриву. Можливо його вистачить на довше за наявності зацікавлених друзів, але 4 години був мій результат для одного гравця. Тому все ж брати за повну ціну не рекомендую, дочекайтесь розпродажів.

Щороку знайти невимогливу до гравця душевну гру стає все важче. Причин – вагон і ми всі їх пречудово розуміємо. Тож коли у світ виходить черговий витвір малих ігрових студій, тим більше гріє надія, що не все втрачено.

Перша частина нашого сьогоднішнього пацієнта дуже і дуже мене тішила в момент виходу. Та і зараз я можу легко залипнути у неї на пару-трійку вечорів вичавлюючи максимум з простої, але тим не менш такої затягуючої формули «побудуй відносно стабільну конструкцію з точки А у точку Б». Двоє розробників поклали початок легко упізнаваній по стилістиці серії ігор, які були радикально різні за ігроладом, але мали спільний графічний стиль. Тож чи варто казати, що коли я дізнався, що World of Goo 2 вже доступна, то гра без затримок опинилась у бібліотеці?

Що можна сказати. Одразу після запуску я відчув теплоту і приплив ностальгі: загальний стиль гри з порогу каже «привіт, радий, що ти знову завітав до нас». Все те саме меню вибору розділів у вигляді планети, але більш барвиста графіка, мінімально реміксовані музичні треки (як старі знайомі, так і не менш гідні новачки) і незмінний ігролад. На перших порах. Бо чим далі я пролазив по грі, тим більше захоплювався креативністю розробників: спробуй урізноманітнити просту формулу «використовуючи кульки збудуй потрібну конструкцію». Але їм це вдалось: нові сферичні підопічні, нові цікаві і складні рівні, нові механіки і навіть новий ігровий процес у кінцевому розділі. І все це вплетено так плавно, що сприймається абсолютно органічно і не помічаєш, що вже для подолання рівню жонглюєш купою механік, а не простим будівництвом від старту до заповітної труби. Більш того, тепер найбільш хардкорним архітектгуурщикам відведені окремі рівні, де наш старий знайомий Автор відверто радить давати задню, бо, мовляв, вони дуже складні, але не обов’язкові і не потрібні для подальшого проходження.
Мекка всіх задротів, OCD (в нашому перекладі ДУП – «додаткові умови проходження»), – також у справі, але пережила серйозні покращення: тепер одразу можна подивитись, що від нас хочуть на рівні (до 3х умов на штуку. Зазвичай це швидкість, кількість ходів і час проходження) і здобувати прапорець за прапорцем за декілька проходжень, старанно шліфуючи кожен наш рух. Варто казати, що дана опція додає грі перцю? До інших покращень віднесу механіку повернення назад: тепер світляк лише один, але може повернути нас ледь не на початок рівня. Дуже зручно, адже не раз і не два у мене виникали моменти, що повертатись на старт рівня я не хочу, а поточне будівництво дало слабину десь у середині конструкції. Не буду спойлерити нові механіки, адже гра може похвалитись не тільки новими видами кулькастих робітників; на 100% певен, що вам буде цікаво дослідити і випробувати їх самотужки.
Гріхом буде не згадати наявну з порогу українську локалізацію. Читати записки нашого старого знайомого і назви деяких рівнів було приємно. Плюс в карму розробникам. Однозначно.

Ну і нарешті, слон у кімнаті. Редактор рівнів і, відповідно, ОКЕАН користувацьких рівнів різного ступеню складності і наркоманійності. Знімаю капелюха. Ніщо не може дати грі довге життя так, як це зробить невелика, але віддана спільнота прихильників гри.

Гідний нащадок свого попередника. Всього стало більше, навіть без урахування редактору рівнів, який точно гарантуватиме грі довге життя. Бігом у магазин, бо World of Goo 2 точно варта вашої уваги, якщо ви любите ігри такого штибу.
Все ж не всім заходить такий жанр і місцями рівні можуть неслабо підпалити гравця своїм рівнем складності.